Я бачила, як вона оживає
Від кожного нового дотику.
І жадібно обіймає,
Вимикаючи шепіт сумніву.
Я бачила, як вона розквітає
Від кожного нового спогаду.
Невпинно робить фото,
Фіксуючи ніжність поглядів.
Я бачила, як вона завмирає
Від безжальної тиші реальності.
І як себе переконує
Планувати хоч щось на майбутнє.
Я відчула, як піднялися крила,
Поволі, з подряпин і тла.
І вона полетіла!
Бо нарешті — жива.
Вже третя найгарніша осінь,
Наджадібно ковтаю кольори.
Жовто-зелені, червоногарячі
На завтра стануть геть бліді.
В кімнаті стало прохолодно,
Біжу на двір — ще сонячно-тепло!
На завтра бо Варшавське небо
Надовго стане сірим полотном.
Вже третя найгарніша осінь,
Спитаю в неї лиш одне:
Коли зустрінемося вдома і під небом,
Що більше не впаде?
Нарешті теплі, майже літні дні.
Агов на двір гуляти до нестями!
В Варшаві новий міст, че не піти туди?
Скоріш зимові лати зняти.
Чисельний натовп спів наздоганяє.
Тендітний голос, майже невагомий,
Струною золотою серце обплітає
І різко здавлює, немов рукою.
Підходжу ближче, прислухаюсь, плачу:
Слова про маму, пісня українською.
Я розкажу тобі про легкість, та спершу прогуляємось Дніпром.
Ти відчуваєш? Це квітневі акації пронизують своїм ароматом теплий вечір. А алея невпинно шепоче голосами привидів минулого.
Звернемо до берега! Як раз сьогодні місяць витанцьовує на хвилях, а кроки немов повторюють ритм цього саундреку. Ти чуєш?
Дивись, ось там чайки влаштували справжнісіньку бійку біля рибалок, а поруч дідусі з бабусями поринули у молодість разом із лінді хоп.
Присядемо тут на траві? Я маю ковдру.
Хвилі пливуть мов натякають на щось важливе. Відчуваю, як тобі важко, хоч і намагаєшся посміхатись. Знаю, що сумуєш за легкістю.
Вона обов’язково повернеться до тебе, коли ми знову прогуляємось Дніпром.
